Пошук

Головне меню

 

 

 

 

 

 

 

  

 

 

 

 

 

 

 

  




До 70-ої річниці Карпатської України

Великий українець Володимир Черняк колись сказав: «Живи задля того, за що варто вмерти». Саме ці слова дуже влучно та яскраво виразили зміст життя та вчинки наших земляків— закарпатців, а особливо молоді, 70 років тому.

Адже саме в 1939 році, коли одна за одною падали й підкорялися нацистсько–німецькій імперії майже без спротиву, такі країни як Франція, Чехословаччина, Польща, наші земляки маніфестували на весь світ про своє право мати державність разом зі своїми братами з Великої України, не просто словами та лозунгами, а зі зброєю в руках.

І я безмежно радий та гордий з того, що мої односельчани були активними учасниками цих славетних подій. Зокрема в січні 1939 р. коли чеський президент Гаха відправив чесько–німецько–польського за походженням генерала Лева Прхала на міністра до Хусту, на придушення національного державотворення, по всій Карпатській Україні відбулися величезні протести. Зокрема в селищі Тересва вийшли на протест шість тисяч людей з лозунгами «Геть Прхалу! Для України українського міністра! Хай живе Соборна Україна! Слава Батьку Волошину!». А такі герої, як брати Неболи, брати Шемет, Мірявець, Мартинич, Прінц, Чендей та десятки інших не знаних тересвянців були вояками Карпатської Січі, віддаючи життя та зазнаючи тортур та гноблення з боку мадярських окупантів. Саме ці прізвища відомих та не відомих січовиків–тересвянців є геройським та славним минулим мого селища, які повинні бути відомим всім!

Закарпаттю або званій в давнину Закарпатська Русь, Срібна Земля, Рутенія, судилось найраніше з усіх земель України попасти під чужу неволю і найдовше в ній пробути. І саме в історичних подіях весни 1939 р. наші земляки втілили своє споконвічне прагнення до волі, самостійності та об’єднання з Україною.

1938-39 рр. є переломними і водночас трагічними роками не тільки для Закарпаття, а й для всієї Європи. Так, 29 — 30 вересня 1938 року в м. Мюнхені відбувається „Міжнародна Конференція” за участю представників нацистського керівництва та діячів західноєвропейської „демократії”, схильних до цинічного фарисейства та політиканства. За наслідком, якої Чехословаччина, до складу, якої на той час входило і Закарпаття, згідно Парісенжерменського договору від 1919 року, була пошматована. Так, 30 вересня 1938 р., жителі Чехословаччини, Судетської області без жодного пострілу стали громадянами нацистської Німеччини.

Саме ці події, стала головним каталізатором національно-державного будівництва на Закарпатті. Так на Закарпатті перед виборами до Сойму „Підкарпатської Руси” (так званого місцевого парламенту) була сформована єдина політична партія „Українське Національне Об’єднання” (УНО) на чолі з отцем, в подальшому прем’єром та президентом Августином Волошином, званим в народі Батьком. Головною метою Українського Національного Об’єднання було консолідоване державне будівництво в Закарпатті. Але з усіх сторін наші земляки відчували тиск та пригнічення, зокрема мадяри та поляки постійно проводили саботаж та терористичні акти — підривали мости та комунікації, вчиняли вбивства на прикордонних територіях, чехи відправляли на Закарпаття армії на чолі з явними українофобами.

Саме тому одним з перших завдань державотворення постало формування власних збройних сил — Карпатської Січі. За покликом волі без жодного примусу, до Січі примикали сотні наших земляків та братів з Великої України — галичан, волиняків, надніпрянців. Адже кожен карпатський січовик присягав: «У всякій хвилині нашої боротьби стоїмо за самостійність і соборність Української Держави. Ми стоїмо вірно при боці нашого любимого Батька прем’єра Августина Волошина! Присягаємо: Кров і життя наше віддамо за волю і самостійність української нації. Не будемо знати відпочинку аж до переможного кінця. На наказ до боротьби ми станемо всі, вірні Тобі й Українській Нації. Так нам, Боже, допоможи!»

Вибори до місцевого парламенту — Сойму, які відбулися 12 лютого 1939 р. показали, що взяло участь у виборах взяло 263202 чоловік — 92,5 % населення, із них 243557 чоловік, тобто 92,4 % проголосувало за УНО. Що яскраво підтвердило факт широкої суспільної підтримки української державотворчої акції на Закарпатті в 1938 — 1939 роках.

На початку березня 1939 р. розвідка Карпатської Січі принесла тривожне повідомлення про концентрацію мадярських збройних сил на південних кордонах Карпатської України. 14 березня 1939 року президент Чехословаччини Гаха зрікся самостійності та попросив перед Гітлером німецького протекторату над державою. Того ж дня мадярське радіо проінформувало про те, що Гітлер та Муссоліні дали згоду на окупацію Закарпаття мадярам.

Звістку про це, уряд автономної „Карпатської України” на чолі з прем’єр–міністром о. Августином Волошином, прийняв з проголошенням повної незалежності Закарпаття. Наступного дня 15 березня 1939 р. парламент Закарпаття (Сойм) одноголосно схвалив перший закон новоствореної держави:

Закон ч.1
– Карпатська Україна є незалежна Держава;
– Назва Держави є Карпатська Україна;
– Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Соймом Карпатської України на чолі;
– Державна мова Карпатської України є українська мова;
– Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта, при чому барва синя є горішня, а жовта є долішня;
– Державний гімн Карпатської України є: „Ще не вмерла Україна...”

На Сесії Карпатсько–Українського Сойму посол Михайло Брящайка проголосив такі слова: «Не знищив ворог українців за Карпатами продовж тисячі років, не знищить їх і теперішнім своїм наїздом. А прийде скоро час, коли всі українці, від Попраду й Тиси по Дон і Кубань, заживуть вільно в суверенній українській державі!».

Карпатська Україна як держава проіснувала лише декілька днів, але за цей маленький проміжок часу весь світ побачив, що закарпатці є невід’ємною частиною великої української нації, бо саме «спільність пролитої крові зі спільні політичні ідеали — це перша ознака нації». Адже на Красному Полі клали життя не тільки закарпатці, а й сотні галичан, волинян, надніпрянців, бо кожен з них мріяв, усвідомлював та діяв, знаючи що саме Карпатська України має стати поштовхом подальшої боротьби усього українського народу в отриманні такої жаданої свободи у власній самостійній соборній державі. Але як завжди відсутність мінімально необхідної зброї та боєприпасів став першою й основною перешкодою причиною жахливої розв’язки боротьби наших земляків за власну державність.

Саме відсутність зброї стало причиною великих боїв 12–14 січня та 12––13 березня 1939р. з чеською армією на чолі з генералом Прхалою, коли мадярська армія вже стояла на кордоні й готувалася до нападу. А вже 15 березня 1939р. коли йшли затяжні, кровопролитні бої з мадярами за столицю Карпатської України — м. Хуст, десятки важких чеських танків стояли обабіч дороги Хуста, які згідно спогадів самих січовиків були вкрай необхідні, й так легко могли б змінити хід тієї боротьби. Але протягом всієї боротьби нашого народу за власну державність, і зокрема в борні за Карпатську Україну на допомогу було й годі очікувати, зокрема від Чехословаччини. Адже, як і тоді так і тепер, нікому сильна Україна не потрібна, ні Європі, ні Росії, і саме цю просту істину наші політики та політикани не можуть зрозуміти.

Незважаючи на катастрофічну неозброєність, відсутність військового досвіду, офіцерсько–командирського складу, карпатські січовики дали такий відсіч, про який гомоніла вся Європа. Так зокрема, в польській газеті „Меркуриюш Польські” зазначалось: „На шпальтах Меркуриюша ми вступали з цілою безоглядністю проти „Закарпатської України”... Мусимо, одначе, чесно сказати, що в обличчя останніх подій маємо більшу пошану до українців, ніж до чехів і словаків. Які б там не були і хто б там не були оті „січовики”, а все таки ті люди не скавуліли, не склали зброї, але билися в найтяжчих політичних і стратегічних умовах... Якщо б я стояв на чолі сотні мадярської піхоти, я на власну відповідальність наказав би віддати почесний салют над трупами полеглих українців”.

Вивчаючи історичні матеріали й спогади учасників, просто вражаєшся тим нелюдським духом відваги, цих людей–велетнів, які клали тіло і душу на вівтар свободи рідного краю. Адже кожен учасник Карпатської Січі добре усвідомлював й пам’ятав слова одного з головних командирів Михайла Колодзінського–«Гузара»: «Не з’їздами і нарадами відбудуємо Україну… Мусиш боротися, інакше загинеш. Коли вже нема розумного виходу з тяжкого положення, то треба вміти вмерти по-геройськи, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь».

І це були не просто пафосні слова, так 19 березня 1939 року в селищі Солотвино біля соляних шахт, даючи один з останніх боїв мадярським окупантам, загинув Михайло Колодзінський–«Гузар» зі своїм побратимом Зеноном Косаком та десятком інших невідомих січовиків.

Вічна пам’ять всім учасникам Карпатської України!!! Як катастрофічно не хватає нам, в наш час саме таких людей–велетнів, адже кожен з них йшов на вірну смерть, вони не думали, що їм ще треба пожити: кохати, ростити діточок, внуків чи як чкурнути з цієї землі якнайдалі за океан. Боролися до кінця!!!

Отож, сьогодні напередодні 70–річниці тих славних й водночас трагічних подій, наш святий обов’язок як нащадків Карпатської України — знати й берегти своє історичне коріння, бо тільки пам’ятаючи минуле, ми будемо мати гідне і надійне майбутнє.



Сподвижник національно-визвольного руху краю


Його вважають другою за значимістю постаттю в історії національно-визвольного руху Підкарпатської Русі після Августина Волошина. Уродженець Мирчі Юліан Ревай став помітною фігурою значимого періоду у історії Закарпаття. Він був також видатним педагогом і організатором освітянської справи, журналістом, публіцистом, автором багатьох підручників. Незважаючи на молодий вік, став одним з провідників державотворчого процесу доби Карпатської України.
Народився Юліан Ревай 26 липня 1899 року у селі Мирча в учительській сім’ї. Закінчив початкову школу в рідному селі, Ужгородську вчительську семінарію, після якої одержав диплом учителя. Учасник Першої світової війни. Один із засновників соціал-демократичної партії, член президії, згодом - посол чехословацького парламенту (1935 -1938 роки) від неї. У міжвоєнний період - один із найвизначніших діячів краю в освітній сфері.  Очолював у  шкільній управі краю відділ шкільних будинків, був призначений референтом народних шкіл, згодом - секретарем екзаменаційної комісії учителів горожанських шкіл. Редактор щомісячного педагогічного журналу «Учитель» (1925-1935), видавець громадсько-політичного часопису «До Перемоги» (1935 -1938), член товариства «Просвіта», Педагогічного товариства Підкарпатської Русі, Учительської громади, Пласту, голова управи крайового хору Підкарпатського учительства.
Юліан Ревай - автор численних праць: «Русько-мадярська термінологія» (у співавторстві), «Мадярсько-руський словарь» ( у співавторстві), «Довкола автономії Підкарпатської Русі», « В боротьбі за правду» та ін.
У період існування Карпатської України був першим заступником голови Центральної Руської (Української) Ради в Ужгороді, міністром в урядах Андрія Бродія (11-26 жовтня 1938- року) і Августина Волошина  (26 жовтня 1938 року - 14 березня 1939 року), співзасновником і членом Українського національного об’єднання (січень 1939 року), послом до Сойму Карпатської України(12 лютого 1939 року). 14 березня 1939 року призначений міністром закордонних справ, а 15 березня  - прем’єр-міністром уряду Карпатської України.
Після окупації Закарпаття Угорщиною емігрував за кордон. Проживав у Словаччині, Чехії, Німеччині (1939-1948). У 1949 році виїхав до США. Де його обрали головою допомогового об’єднання «Самопоміч» (1949-1979). Директор канцелярії Українського Конгресового Комітету Америки, директор Українського інституту Америки, президент Карпатського Дослідного Центру. Був Почесним головою Карпатського Союзу США, Почесним членом Товариства українських інженерів Північної Америки та товариства «Бойківщина» в США, співзасновником КонгресуВільних Українців, головою Федерального кредитного кооперативу «Самопоміч» у Нью-Йорку.
Юліан Ревай виступив ініціатором будівництва пам”ятника Т. Г. Шевченку  у Вашингтоні, за що був нагороджений «Шевченковою Грамотою волі». Помер і похований на українському кладовищі в Нью-Йорку. Заснованому ним Карпатському Дослідному Центру присвоєно ім’я Юліана Ревая. У1986 році на могилі встановлено пам’ятник.
Його ім’я, праці та заслуги перед рідним краєм стають надбанням вдячних нащадків, яким повертається правда про ті легендарні часи та їх діячів.  
 




Усi новини

Всі новини

Розробник: ЗАТ "Софтлайн" © Великоберезнянська РДА